Рене Декарт. Портрети математиків

портрети великих математиків.

Пластикові стіни

Дідуктивний метод Декарта

Декарт, бувши сам геніальним вченим — математиком і фізиком, психологом і фізіологом, — розуміли, що дедуктивний метод, що спирається на загальну поняття, зрештою краще відповідає природі теоретичного мислення і є ефективнішим і надійним, ніж метод індукції.

Народився в Декарт у місті Лае, у Франції. Лише за рік помер його мати і, коли хлопчику виповнилося десять, батько випустив його дойдовітури Ла-Флеш, найкраще тоді в країні навчальне заклад для хлопчиків. Після закінчення навчання Декарт їде в Париж, де веде світський спосіб життя, розвертаючи увагу й граючи в карти (зазвичай з успіхом, завдяки математичному складу розуму). У віці 22 років він вступив у найману армію, прагнучи, за його словами, «почепити велику книгу світу». І ось, на зимових квартирах у Ульмі (маленькому німецькому містечку, де пізніше випала доля народитися іншому великому ученому - Альберту Ейнштейну) у голові Декарта склався задум Універсальної Математики.

Він задався питанням, чому жодна наука не добилася навіть малої частки тих успіхів, які давно вже є в математики. Напевно,нів він собі, математики користуються якимось надзвичайно ефективним методом пізнання, якого немає в інших наук. Тоді Декарт вирішив очистити математичний метод мислення від чисел і фігур, представити його в логічно чистому вигляді, а потім застосувати його до інших наук, щоб отримати такі ж точні результати, як у математикі.

Тут немає можливості викладати Декартови «правила для керівництва розуму», почерпнуті ним у математикі. Досить вказати три правила, які сам Декарт вважав головними:

— приймати за справжнє лише те, у чому неможливо засумніватися

— кожне завдання ділити на найпростіші складники, а потім розташовувати думки, починаючи з найпростіших предметів і сходячи, як по сходах, до пізнання найскладніших;

— робити всюди переліки та повні огляди руху думки, щоб у ланцюзі міркувань не виявилося жодної слабкої або прихованої від нашого розуму ланки.

Після дуже недовгої служби в армії Декарт майже десять років подорожує, водночас займаючись математикою, астрономією, музикою, оптикою. Нарешті він осідає в Голландії, де прожив майже двадцять років і де їм написані всі головні праці: «Розсудження про метод», «Первонача філософії», «Метафізичні роздуми». Помір Декарт від запалення легень у Швеції, куди він вирушив за запрошенням королеви Хрістини, яка хотіла опанувати філософією й науками.

2. Мета декартівської філософії

Декарт мріяв зв'язати всі науки в одне ціле, в систему знань про світ, що виростає з одного-єдиного принципу, аксіоми. Тоді наука перетворилася б з колекції розрізнених фактів і суцільниць і низкою суперечливих один одному міфів — у логічну та цілісну картину світу.

«Вся філософія, — писав Декарт, — подібна до дерева, коріння якого — метафізика, дуло — фізика, а гілки, що виходять від цього дула, — всі інші науки, що зводяться до трьох головних — медицині, механікі та етики».

Така наукова система може бути по-справжньому міцною тільки в тому разі, якщо вона ґрунтується на абсолютно безперечному положенні, на аксіомі, яку ніхто й коли не міг би не тільки відхиляти, але навіть поставити під сумнів.

Відкинувши все, що може дати хоча б найменший привід до сумніву — дані почуття, математичні істини (так як є люди, які в них Місячна і сумніваються) і всі інші уявлення про світ, Декарт прийшов до висновку, що є тільки одне абсолютно реалістичне положення: cogito, ergo sum — я мислю, отже, я є.

Людина може сумніватися в чому завгодно, у існування будь-якої зовнішньої речі, навіть у існування зовнішнього світу взагалі. (Історія знає філософів, які підтвердили, що весь зовнішній світ і всі інші люди — це всього лише міраж вашого розуму, лише фантом, намальований своєю уявою. Такі філософи з'явилися ще за часівократа та називали себе "скептиками".)

Однак чи можна хоч на секунду допустити, що в той час, коли я  менно або роздумую над чимось, я сам не наявністю? Такедрітування було б явною конструкцією, яка навіть уві сні не може допустити жодна розумна людина.

«Я помічив, — містить Декарт, — що правда Я мислю, отже, я є, така тверда та надійна, що найзбородніші Місячніші стереотипів не можуть її руйнувати ».

3. Психофізичний проблема

Що ж таке це Я, існування якого постулюється Декартом? Я — мислить дух, що має уяву та розум, волю й емоції. Водночас у нашому дусі є ідеї речей, абсолютно чудових за своєю природою від духу. Це ідеї тіл. Тіло — матеріальні, воно існує в тривимірному просторі та рухається, має величину та фігуру. Однак самому духу не властива жодна з цих властивостей тіла, помічає Декарт. Дух і тіло не мають між собою нічого спільного, інакше кажучи, вони належать до двох різних субстанцій: дух — до мислить, а тіло — до протяжною (матеріальної) субстанції.

Між тим, хоча мислива та протяжна субстанції не мають нічого спільного, у людині вони все-таки незрозумілим чином пов'язані. Це факт, відомий кожному. Адже очевидно, що людина здатна якось перетворювати свої фізичні імпульси на просторові рухи і, навпаки, відчуття тіла — у мислі образи, в ідеї. Але як можуть з'єднуватися дві речі, у яких немає жодної точки дотику, рівним рахунком нічого спільного?

Декарт багато роздумує над цією проблемою, але так і не знаходить її принципового рішення. У книзі «Пристрасті душі» він  Виявляє здогад, що дух і тіло пов'язані в людині через посередництво шишкоподібної залози (glandula pinealis) головного мозку, в інших роботах визнається, що вважає Бога зв'язувальним ланкою, помічником між душею і тілом людини. Але це рівномірно тому, щоб визнати зв'язок душі та тіла — дивом.

4. Значення філософських відкриттів Декарта

Декарт із граничною ясністю і гостротою сформулював і поставив перед філософією дві великі завдання: [1] як побудувати єдину систему наукових знань про світ, у якій всі поняття виводяться б зрештою з єдиної аксіоматики, і [2] Як ставлення матерії та мислення, людського духу і тіла, свідомості та зовнішнього світу?

Підкладені ним самі рішення обох завдань не були логічно бездоганними, проте в науці правильно поставити завдання — справа не менш важлива та важка, ніж відшукання її остаточного рішення. А запропонована Декартом дедуктивно-математична методологія виявилася набагато потужнішою й більш евристичною, ніж індуктивно-емпірична методологія Бекона, і в підсумку здобула верх в історії науки.